14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці
і День Українського козацтва
14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або Святої Покрови, для православних українців є одним з найбільших релігійних свят осені.
Започатковане воно у Візантії, де було збудовано храм Пресвятої Богородиці на честь перемоги Константинополя над завойовниками (X століття).Це свято пов’язане з ім’ям святого Андрія.Коли місту загрожувала сарацинська навала, святий Андрій під час молитви побачив у небі Пресвяту Діву Марію, яка розкрила над християнами свій омофор (покров).Таке заступництво Богородиці додало сил візантійцям і вони дали достойну відсіч чужинцям.
Свято Покрови ознаменовує засинання природи та вкривання землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: «Прийшла Покрова – на дереві голо». “Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”. В українських селах і до цього часу дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.
На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з півдня дув низовий вітер – зима буде теплою, якщо дув вітер із півночі – холодною, із заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрям, то й зима буде нестійкою і з завірюхами. Якщо на Покрову листя з вишень не опало – зима буде теплою.
14 жовтня також свято української військової честі та звитяги. У серпні 1999 року Указом Президента України цей день було проголошено Днем Українського козацтва. Для козаків свято Покрови було найбільшим значущим святом. Цього дня у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою.
15 лютого – Стрітення
П’ятнадцятого лютого – свято Стрітення, в народі“Стрічання“, “Громиця“, “Зимобор“, яке відзначають через 40 днiв пiсля Рiздва Христового.
Cвято Стрітення як одне із дванадцяти шанованих свят Православної церкви та церковної традиції відносять до кінця V ст. нашої ери.
Це релігійне свято має своє історичне минуле. У християнській новозавітній традиції згадується одна із священних подій в часи земного життя Ісуса Христа – зустріч праведного старця Симеона та дитяти – Ісуса Христа, що собою уособлювали Старий та Новий Завіт. Згідно іудейського закону, кожне немовля чоловічої статі має бути принесене Богу для посвяти після сорокового дня очищення як того велів Закон Божий.
Батьки Ісуса Христа – Марія та Йосиф принесли новонародженого хлопчика до Єрусалимського храму на 40 день згідно іудейського закону і як того вимагав звичай – принесли в жертву Богу дві горлиці або двох голуб’ят.
В Єрусалимському храмі знаходилася праведна і благочестива людина на ім’я Симеон, який давно чекав зустрічі з майбутнім Спасителем Ізраїля багато років. Як свідчить Євангеліє від Луки, Симеон був праведником, хоча не повірив у те, що Спаситель народиться від Діви Марії. Дух Святий тоді Симеону став пророкувати, що той не помре, доки не побачить Господа. Так і сталося за словом Господнім.
У народі свято Стрітення побутує дуже давно. Воно означає зустріч двох пор року – зими та весни.
На Стрітення, за народними уявленнями, зима іде туди, де було літо, а літо – де була зима. Дорогою вони зустрічаються і говорять між собою:
– Боже, поможи тобі, зимо! – каже літо.
– Дай, Боже, здоров’я! – відповідає зима.
– Бач, зимо, – дорікає літо, – що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!
За народним віруванням, літо зустрічається з зимою двічі на рік: на Стрітення – 15 лютого – та в день святої Анни – 22 грудня. В народі уявляли, що навесні Зима – стара баба, а Літо – молода дівчина.
На Стрітення Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде. Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри погризли, і з тих дір сиве волосся стирчить. В руках Зима несе надщерблений кошик з льодом, а через плечі у неї – порожнісінька торба.
У Літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, – весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита та пшениці. При зустрічі стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися?
Якщо до вечора стане тепліше – Літо пересперечало Зиму, а якщо холодніше – Зима. “…Та як би вона (зима) вже там не хвицалась, а як літо
посміхнеться, то сонце засяє, вітер повіє і земля проснеться!” – каже Олекса Воропай у книзі “Звичаї нашого народу” про зустріч літа з зимою.
В цей день в церквах України святили воду та свічі. Посвячені на Стрітення свічки звалися “громичними”, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Ці ж свічки давали в руки вмираючому при читанні одхідної молитви. В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали “громичну” свічку – “щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерев не побив!”. Від “громичної” свічки і саме свято, крім “Стрітення” або “Стрічання”, називалося колись “Громиця”.
Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану – посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. За народним уявленням, це – цілюща вода. Нею натирали хворі місця і вірили, що “поможе”. Найкраще ця вода ніби помагала від “пристріту” – від хвороби, що її спричиняло”погане”око.
Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза і самого чумака, примовляючи: “Боже тебе збережи!”. Так само і батько відряджав сина на війну, скроплюючи стрітенською водою на щасливе повернення.
Господарі також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса – врожай, нема роси – немає врожаю.
Народні прикмети:
- Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл.
- Вітер – погана ознака.
- Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле виїдеш нескоро.
- Як на Стрітення півень нап’ється води з калюжі, то жди ще стужі!
- Як нап’ється півень води, то набереться господар біди!
- Коли на Громицю півень нап’ється водиці, то на Юрія віл не наїсться травиці.
- День Стрітення теплий і сонячний, то і весна тепла.
- Якщо на Стрітення дорогу перемітає – весна буде пізньою і холодною.
- Якщо в цей день сніжок – весною буде дощик, тобто весна буде затяжною і дощовою.
- Передбачити погоду могла і курка: якщо нап’ється біля порогу води – весна буде теплою і ранньою.
- Як на Стрітення з стріх капа, ще велика буде зима.
- Як на Стрітення є під стріхами бурульки, то цього року буде добрий урожай кукурудзи.
- На Стрітення із стріх капає – бути затяжній весні, якщо тепло, а зі стріх не капає – весна буде рання, суха.
19 січня – Свято Водохреща
З Йорданською святою водою!
Щоб Ісус, що охрестився,
завжди в потребі заступився.
За весь ваш рід і за родину,
за нашу неньку Україну.
Щоб гості з”їхались бажані.
Христос хрестився у Йордані!
Свято Водохреща, що відзначається 19 січня, має й іншу назву — Богоявлення. Може виникнути закономірне запитання: чому Богоявленням названий не день народження Ісуса Христа, а саме цей день. Відповідь проста: справжній день не той, у який Христос народився, а той, у який він хрестився й освятив воду.
Святкувати Богоявлення християни почали ще з апостольських часів. Збереглося свідчення святителя Климента Олександрійського від II століття про нічне пильнування, яке вчиняється перед святом ВодохрещаГосподнього. Починаючи з III століття, Григорій Чудотворець, мученик Іполит і всі великі отці Церкви проводили в день свята особливі розмови з паствою, у яких роз’яснювали його зміст.
Свято Богоявлення Господнього у перших віках християнства вважався збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного розмноження хліба. Тому й нашу назву “Богоявлення” треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.
У давнину на Водохреща відбувалося урочисте хрещення оглашенних, яке називали також світлом або просвіченням, а оглашенні звалися просвічені. Звідси і празник Богоявлення звався просвіченням, празником світел і святими світлами, бо Ісус прийшов, щоб усіх просвітити. “Народ, який сидів у темноті, — читаємо у святому Євангелії, — побачив велике світло. Тим, що сиділи в країні й тіні смерти, зійшло їм світло” (Мт. 4, 16). Деякі автори дотримуються тієї думки, що цей празник ще й тому звався празником світла, бо в час хрещення оглашенних Божий храм освітлювали великою кількістю свічок, які були символом світла пізнання правдивого Бога.
Святий Григорій Богослов († 389) своїй проповіді на Богоявлення дає назву “Слово на святі світла явлінь Господніх”. Він її починає так: “Знову мій Ісус і знову таїнство… (себто знову новий празник після Христового Різдва), таїнство переможне й божественне, що звіщає нам небесну світлість! Бо святий день світел, що його ми дочекалися і удостоїлися празнувати, має за початок Хрещення мого Христа справжнє світло, що просвічує кожну людину, що приходить на світ” (Йо. 1, 9). А в наступній проповіді про святе водохрещення він пояснює, що розуміє під просвіченням. “Учора ми празнували, — каже він, — пресвітлий день світел…, а сьогодні говоритимемо про хрещення і його благодійну дію на нас… Просвічення це підмога у нашій немочі, відложення тіла, прямування за Духом, спілкування зі Словом, виправлення створення, потоплення гріха, причастя світла, розвіяння тьми. Просвічення це колісниця, що підносить до Бога, співподорожування з Христом, скріплення віри, удосконалення ума, ключ царства небесного, зміна життя, скинення ярма, розірвання кайдан, зміна єства. Просвічення, — чи маю ще більше перелічувати? — це найкращий і найвеличніший з Божих дарів… Та цей дар, як і його Датель Христос, зветься багатьма різними іменами… Ми його звемо даром, благодаттю, хрещенням, помазанням, просвіченням, нетлінною одежею, купіллю відродження, печаттю і всім, що для нас гідне почести”.
Західна Церква в давнину звала Господнє Богоявлення днем появи або появ і в його святкуванні звеличувала такі події: появу звізди, поклін мудреців, хрещення Ісуса та чудо в Кані Галилейській. Святий Августин († 430) у своїй проповіді на Богоявлення каже: “Сьогодні ми празнуємо таїнство Богоявлення у світі.
Сьогодні Бог і на небі у звізді дав вістуна про своє Різдво, і хрещенням у Йордані освятив води для обнови людського роду, і в Кані Галилейській на весіллі змінив воду у вино, і п’ятьма хлібами наситив п’ять тисяч людей”.
На відміну від багатьох інших свят, що поєднали традиції народні й церковні, це суто християнське свято, воно прийшло до нас із запровадженням християнства. Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді.
Своїм водохрещенням у Йордані Спавитель започаткував Таїнство водохрещення – одне із семи головних церковних таїнств, через яке людина ніби наново народжується для життя во Христі. На честь євангельської події в цей день, а також напередодні /у водохресний Святвечір/ у всіх православних храмах відбувається чин Великого водоосвячення.
До речі, усі більш-менш значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження. Таким чином людина «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячена вода неодмінно має бути присутня під час освячення храмів, жилих і господарських будівель, а також усіх предметів, що використовуються під час богослужіння. Свячена на Водохреще вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Деякі священики переконані, що не існує ліків кращих за святу воду.
Може виникнути питання, навіщо треба щороку знову і знову освячувати воду? Відповідь досить проста. Світ наш сповнений гріхів, а церква, освячуючи воду, повертає водній стихії первинну чистоту. Священики акцентують увагу на тому, що Бог не творить чудес там, де людина їх очікує просто з цікавості, без щирого наміру скористатися ними задля власного спасіння. Щоб свячена вода приносила користь, необхідно дбати про чистоту власних думок і вчинків.
Але повернемося до опису свята Водохрещення. За тиждень до свята чоловіки вирубують із річкового льоду хрест великого розміру, обливають червоною фарбою або й просто буряковим квасом. Так само з льоду вирубують престол побіч хреста. Завершують святкову композицію соснові або ялинові гілки у вигляді арки — це «царські врата».
На березі річки, знову ж таки біля льодового хреста, відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння, потім священик занурює в річкову воду (в ополонку, йордань) хрест під спів хору «Во Йордані хрещуся тобі, Господи…». Ось тепер вода вважається освяченою, і люди набирають з ополонки у принесений із собою посуд свячену воду. Після всіх процедур громада повертається додому. За народними віруваннями, коли священик опускає хрест у ополонку, з річки вистрибує нечиста сила, і гуляє вона землею до тої пори, поки якась жінка не випере в річці білизну. Господині не квапилися повертати нечисту силу у воду — хай побільше її загине від сильних морозів. За легендою, на Водохрещення вода в річці на якусь мить перетворюється на вино.
Принісши додому свячену воду, господар кропить усе в оселі й господарстві. Уся родина сідає до столу, перед їжею випивши свяченої води. Після обіду дівчата йдуть до річки, щоб умитися йорданською водою — задля вроди та здоров’я.
Подекуди зберігається звичай співати господарю оселі величальні пісні.
Величальні пісні годиться завершувати побажаннями добра, щастя, злагоди та багатства.
У відповідь на таке щедре побажання всього найкращого господар дому обдаровує співців грішми.
Перший понеділок після Водохрещення — святий. Цього дня можна їсти тільки пісні страви.
Сієм, сієм, посіваєм,
Щастя-долі вам бажаєм!
У щасливій вашій хаті,
Щоб ви всі були багаті,
Щоб лежали на столі
Паляниці немалі,
Щоб були у вас ковбаси,
Молоко і сало, й м’ясо,
І млинці, і пиріжки,
І пухнасті пампушки.
Щоб були ви в цій оселі
І щасливі, і веселі!
Зі Старим Новим роком!
14 СІЧНЯ – НОВИЙ РІК ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ (день Василя)
Це свято Василя Великого, день обрізання Господнього, відзначається 14 січня. Ісус Христос на восьмий день після свого Різдва прийняв обрізання відповідно до староза-вітного закону для всіх немовлят чоловічої статі. Після виконання обряду дитині дали ім’я, провіщене архангелом Гавриїлом в день передання благої вісті Діві Марії — Ісус.
Василь Великий — архієпископ Кесарій Каппадокійський — народився в 330 році в Кесарії. Його родина була дуже відомою та щиро відданою християнській вірі. Одержавши блискучу освіту в Кесарії, Василь став на шлях аскетичного життя: був читцем у церкві, а потім роздав усе своє майно біднякам й започаткував обитель для ченців. До своєї обителі він запросив Григорія Богослова, із яким потоваришував у роки молодості. Ченці в обителі жили в суворому втриманні, багато працювали, постійно вивчали Святе Письмо. Василь Великий написав збірник правил праведного життя.
Після смерті єпископа Кесарійського посвятили в сан Василя. За часів розколу християн-ської церкви цей святий отець зробив дуже багато для віруючих людей, зокрема допомагав їм не втратити віру, закликав до терпіння, смирення та мужності. Він відмовив у сприянні імператору Валенту, не злякався навіть погроз смертною карою.
Пізніше Василь Великий заснував два монастирі — жіночий і чоловічий, у кожному окрузі своєї митрополії утримував богадільні та будинки для прочан. Його життя — справжній зразок для наслідування.
А тепер переходимо до народних традицій цього дня. Головна людина сьогодні — перший посівальник. Перший посівальник — це перший « полазник », який приносить до оселі щастя.
Відповідно до народних уявлень, дівчата щастя не приносять, тому їм посівати небажано.
Деякі господині не виносять із хати «посівального сміття» від Свят-вечора до Нового року — бережуть, щоб не винести разом зі сміттям і власне щастя й долю. А коли все ж таки виносили, то обережно спалювали в саду, спрямовуючи «чудодійний вогонь» на дерева, щоб добре родили. Існує також звичай через цей вогонь стрибати — це, мовляв,гарний урожай забезпечить і очистить від усього поганого, що в новий рік із собою брати не варто.Цього дня діти прокидаються дуже рано, бо в них важлива справа— посівати треба.
Народна традиція велить посівати спочатку в рідній оселі, а вже потім іти до чужих людей:
— На здоров’я, на щастя, на Новий рік, щоб усе родило краще, ніж торік, — жито, пшениця, усяка пашниця… Дай, Боже!
Батьки дякують дитині за побажання щастя, обдаровують її грішми:
— Ось тобі грош — будь завжди хорош!
Потім дитина йде посівати до найближчих родичів і найкращих друзів. Цієї ночі за старих часів у двері стукати не прийнято було, бо люди не замикалися — посівальників ждали. Прослухавши посівальну пісеньку, люди дякували посівальникові й обдаровували його грішми й солодощами.
І так діти посівають майже до обіду. Коли ж родина сідає обідати, батько сина пригощає чарівним пирогом. Вважається, що згадка про цей пиріг допоможе за потреби відшукати потрібну дорогу, коли заблукаєш. Дорослі на це свято повинні пити не по одній, а по дві чарки, щоб усі люди в парі жили.
Що віщує перший день старого Нового року?
У перший день старого Нового Року (14 січня) до всього уважно приглядаються, бо все має віще значення.
Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасливий рік.
Стоячи в церкві під час утрені селяни можуть придивитися, як горять свічки у паника-дилі: якщо гніт палаючої свічки зігнувся гачком, цього року буде врожай; якщо ж він стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, – жди неврожаю.
Якщо сонце весело зійде, весь рік буде щасливий, а особливо добрий буде врожай са-дових культур.
Якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на збіжжя.
Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає пиріг і каже: «Їж, сину, та пам’я-тай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий Рік пиріг – і відшукаєш дорогу».
Залежно від бажання, люди кажуть: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» або: «Нап’юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!»
«На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!», так промовляють за новорічним обідом, коли приймають гостей.
Якщо частина неба закрита на Новий Рік хмарами, в тій стороні буде урожай збіжжя, і звідти треба сподіватися щастя. Сніг випаде в цей день – щасливий рік буде.
Відчиняйте двері ясенові,
бо Різдво ступає на поріг
знак добра, господньої любові
в світлі Вифлиємської зорі!
Хай це свято лине в кожну хату,
в кожнім серці свій залише слід
будьте дужі, щирі і багаті
щастя вам і довгих многих літ!
Христос Рождається!
7 січня християни святкують Різдво Христове
Різдво Христове — велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха. Свято Різдва Христового вважається другим після Пасхи (Великодня) великим святом, хоча у багатьох католицьких країнах народне благочестя досі відводить йому головне місце серед свят.
Різдво вважають святом сім’ї, його традиційно святкують у родинному колі. Можна сказати, що період приготування до Різдва – це Богом благословенний час для того, щоб забути старі образи, перепросити тих, кого ми могли образити, подякувати тим, хто зробив нам добро чи просто був поруч з нами протягом цього року.
Різдвяна легенда
Свято Різдва належить до великих християнських, так званих Дванадесятих неперехідних свят, та має п’ять днів передсвяткування і шість днів післясвяткування і завершується святом Обрізання Господнього.
Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і час народження Спасителя світу — 5508 рік від створення світу. Отже, 7 січня — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік часу.
Згідно з переказами Євангелія, мати Ісуса Христа Марія та її чоловік Йосип жили в Назареті, а до Вифлеєму прийшли, виконуючи наказ правителя Августа з’явитися всьому населенню на перепис. Оскільки на перепис населення Римської імперії зібралося дуже багато людей, Марія та Йосип не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося шукати прихистку в невеликій печері, де за поганої погоди зазвичай ховалися чабани. Там Марія і народила Сина Божого. Тоді янгол спустився з неба й повідомив чабанам, які в цей момент не спали, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися немовляті.
На небі засяяла Вифлеємська зоря, що сповіщала світу про народження спасителя та вказувала шлях до Царя всіх людей. За пастушками до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і миро. Золото символізувало царську владу, ладан — Божу волю, смирно — долю пророка. До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.
Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день народження у світі. Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.
Від покоління до покоління передавались традиції святкування Різдва Христового. Обов’язковим атрибутом Різдва у наших дідів та прадідів було вистилання долівки дому сіном, а столу соломою, що було символом ясел, на які поклали новонародженого Христа. Ще однією цікавою традицією святкування Різдва була милостиня. Роздавання милостині робило Різдво часом найбільшої радості для усіх людей, адже святковий настрій наповнював як тих людей, які давали її, так і тих, які завдяки їй мали можливість відсвяткувати Різдво. Святим обов’язком та найбільшим щастям на Різдво було прийняти у дім бідного чи сироту і, що важливо, їх не просто приймали до дому, а ставились, як до рідного.
Розпочиналось святкування Різдва з першої зірки, яка виступала на небі 6 січня. Господиня накривала на столі святкову вечерю, що традиційно складалась з 12 страв. Кількість страв на столі має велике значення, адже вони символізують дванадцять апостолів, що були першими учнями Христа. Сама вечеря розпочиналась з молитви, яку вся сім’я промовляла разом. Першим за стіл сідав господар і розпочинав вечерю, роздаючи усім традиційну українську кутю, після якої слідували і інші страви: плетенка, узвар, борщ, голубці, вареники з картоплею, грибами, капустою чи сиром, тушкована капуста, мариновані грибочки, оселедець, пампушки, часник та інші. Дуже цікавим є те, що у різних регіонах України набір страв є різним, та все ж зберігається їх кількість.
Мабуть, найяскравішою традицією був вертеп. Почесним у вертепі було носіння Різдвяної зірки. Вертепи включали безліч дійових осіб і зазвичай ілюстрували народження Ісуса Христа, рідше інші біблійні історії.
До наших днів деякі традиції збереглись, деякі втратились, деякі змінились, можливо, навіть виникли нові.
На жаль, мусимо відмітити, що все ж за довгі роки втратилась прекрасна традиція милостині та прийому до дому бідних, самотніх осіб чи сиріт. Це чудова традиція, яка дарує святковий настрій та піднесеність духу, адже ніщо не може зрівнятись з відчуттям того, що ми змогли подарувати свято тому, хто дуже потребував цього.
Щиро закликаємо вас дотримуватись прекрасних українських традицій святкування Різдва і не забувати про тих, кому ви потрібні, щоб ніхто не почувався самотнім у час Різдва.
Традиція різдвяного святкування
Різдву, за церковним статутом, передував чотиритижневий Різдвяний піст (Пилипівка), з 27 листопада до 6 січня. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою. Тут ставили перший символ усіх трьох зимових свят — дідух (сніп з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного — для забезпечення багатого врожаю. Особливого значення надавали різдвяній погоді. По ній визначали майбутній врожай. Різдвяні свята в Україні, за язичницькою традицією, пов’язані із культом предків, з шануванням душ померлих. Відтак, узвар і особливо кутя, які обов’язково мають бути на кожному столі – насправді є поминальними стравами.
Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика різдвяна гостина. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі.
По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.
19 грудня – день святого Миколая Чудотворця
19 грудня православні люди всього світу святкують день святого Миколая Чудотворця. За народними повір’ями саме в цей день Миколай Чудотворець спускався на землю з небес і обходив весь світ, допомагаючи знедоленим і відновлюючи справедливість.
З поміж великих святих угодників Божих святитель Миколай Чудотворець користується особливою любов’ю нашого народу. Усе життя св. Миколая – це нескінченні благодіяння і чудеса, подані стражденному людству. Він покровитель землеробства і скотарства, господар земних вод, заступник від бід і напастей, помічник у найважчих справах і обставинах. Він швидко з’являється скрізь, де потрібна його допомога. І нині він приходить до тих, хто кличе його допомогти і заступити від біди. Чудес його не злічити. Усе життя Чудотворця було позначено любов’ю до ближнього. Навіть смерть не перервала його благодатних справ, його чудеса звершаються повсякчас.
Коротка історія
За переказами, святий Миколай народився у другій половині III століття у місті Патара у провінції Лікія (історична область в Малій Азії) у сім’ї благочестивих батьків. До глибокої старості вони не мали дітей і в безперервній молитві просили Всевишнього дати їм сина, обіцяючи присвятити його служінню Богу. Молитва їх була почута: народився син, який при хрещенні отримав ім’я Микола, що значить грецькою «переможець народів».Юнак виховувався під керівництвом свого дядька – місцевого єпископа. В якості покликання Микола обрав служіння Богові. Пройшовши шлях від молодшого церковного служителя до архієрея, він став архієпископом міста Мири Лікійські.Микола відрізнявся любов’ю і співчуттям до людей, допомагав убогим і знедоленим, роздаючи майже всі гроші, що отримував. Собі він залишав тільки найнеобхідніше. За лагідність і доброту св. Миколай здобув величезну любов народу.Досягнувши глибокої старості, у 345 році св. Миколай мирно помер. Після смерті, мощі Миколая Чудотворця стали рясно виділяти цілюще миро, що ще більше прославило його.
Як святкувати цей день?
Святий Миколай давно став символом добра і правди у немилосердному світі. Цього дня сироти особливо вірять, що Новий рік принесе їм диво — маму і папу.
Це свято турботи і любові до ближнього. Коли кожен може принести подарунок, написати лист тим, з ким не бачилися багато років. Вчіться творити дива!
Свято Святого Миколая — це перше новорічне свято, яке дарує дітям подарунки і відчуття передноворічної атмосфери.
Святий Миколай — символ доброго духу, що дбайливо спостерігає за дитиною впродовж року. Якщо дитина робить хороше, — він радіє, якщо погане, — засмучується. І хороші вчинки, і погані святий Миколай записує в спеціальну книгу.
Але малюки, як правило, в очікуванні свята і, звичайно, подарунків, не бешкетують, намагаючись дати зрозуміти Святому Миколаю, що вони завжди готові бути хорошими. Так само прийнято, щоб до малюків Святий Миколай приходив зі своєю свитою. Його супроводжують двоє ангелів і двоє бісів. Перші повинні повідомляти свого покровителя про хороших дітей, другі ж нашіптують Миколі об усіх провинностях винуватців урочистості. Перемагає завжди добро: ніхто з малечі не залишається без подарунків.
У цю святу ніч усі хочуть бути щасливими. І ті, хто роблять подарунки, і ті, хто їх приймають. А найвище щастя — це робити добро. Зазвичай маленьким дітям ховають подарунки під подушку, щоб уранці дитина могла зрадіти бажаним і таким довгожданим подаруночкам.
З давніх часів День Святого Миколая святкувався весело. Заздалегідь готували подарунки, пекли печиво, запрошували музикантів, скликали гостей.
І,звичайно ж, чекали головного нічного гостя — Миколи-чудотворця, запалювали свічки, читали молитви.
Говорять, Микола весь день перед святом працює, він випікає зірочки в подарунок дітям. Ці зірочки, потрапляючи в мішок Миколи, стають схожими на свого майстра, тому печиво, яке діти знаходять під подушкою уранці, називають миколайчиками.
А в Західній Європі батьки напередодні свята в дитячі черевички, виставлені біля порогу, або шкарпеточки, повішені біля каміна, з незапам’ятних часів кладуть подарунки. Вважається, що подарунки отримують тільки слухняні діти, а неслухняним покладаються різки або камені.
Проте одному встигнути скрізь не легко, і йому допомагають добрі ангели. Де біда або стихія — там звучить молитва до Миколи-чудотворця. Він допоможе в скрутну хвилину, дасть раду і розраду. Але не можна ображатися, якщо допомога не приходить швидко. Адже Микола на небі не сидить, а на землі добрі справи робить…Миколая Чудотворця вважають найближчим до Бога святим. Він посередник між Богом і людьми.Святкувати день Миколая Чудотворця, або як його ще називають Зимового Миколая, завжди починають молебнем у церкві. Раніше, а подекуди і зараз, всі жителі села збирали гроші і у складчину ставили після молебню велику свічку, щоб святий Миколай огородив їх від усіх бід і нещасть.
Після церковної служби 19 грудня влаштовується веселе свято, яке називали братчини. Всі частування купувалися у складчину і братчини були свого роду обрядом примирення ворогів і прощення всіх образ. Оскільки у цей час йде різдвяний піст, то основними стравами на Зимового Миколая були пироги з капустою і грибами. На столі обов’язково було пиво, яке варили з ячменю нового врожаю.Найбільше радості свято святого Миколая доставляє дітворі. Адже за давньою традицією батьки купують і ховають в будинку подарунки, які нібито святий Миколай приносить слухняним дітям.
У минулі століття в день Зимового Миколая здійснювали різноманітні угоди, укладали договори, тому що були впевнені, що цього дня ніхто не піде на обман, оскільки Миколай Чудотворець покарає шахрая і відновить справедливість. До цього свята у містах відкривалися численні ярмарки, де встановлювалися остаточні ціни на хліб і борошно. Дівчата з цього часу починали підготовку до святок – шили нові костюми, готувалися до святочних ворожінь.
Благому св. Миколаю присвячені два свята у році: Весняний Миколай (22 травня) і Зимовий Миколай (19 грудня). «Один – травний, інший – морозний».
Прикмети
Також на Зимового Миколая люди примічали погоду. Саме з цим днем пов’язано безліч прикмет, за якими можна судити про майбутню зиму і погоду в наступному році.
Якщо на Миколая день холодний і ясний – бути урожайному року.
Якщо на Миколая сніг лежить – до швидкої відлиги.
Якщо на Миколая день теплий видався – чекай суворих морозів.
Як на Миколая впаде великий іній – на гарний врожай хліба.
Як на Миколая морозяний день – на уроду хліба й городини.
Як на Миколая піде дощ, то врожай на озимину.
Який день на Миколая Зимового, такий і на Миколая Весняного.
У кожному році два Миколи: на першого Миколи не буває холодно ніколи, а на другого Миколи не буває тепла ніколи.
Молитви
Грунтуючись на фактах прижиттєвої допомоги св. Миколая Чудотворця всім бідним і нужденним, до нього звертаються при важких матеріальних обставинах, і допомога приходить несподівано швидко. Дівчата і заміжні жінки моляться св. Миколаю про те, щоб успішно вийти заміж і жити з чоловіком в любові та злагоді. Водії, моряки і просто подорожуючі моляться про те, щоб уникнути небезпек у дорозі. Часто до святителя звертаються як до скорого захисника несправедливо скривджених і обмовлених.
«Дай, Андрію, знати, яку долю ждати»
13 грудня православні християни відзначають свято на честь святого апостола Андрія Первозванного.
Водночас день Андрія був в народі великим зимовим молодіжним святом. На Андрія дівчата зазвичай ворожили. Андрій — один із дванадцяти апостолів, який перший був покликаний Христом в його апостоли, тому в православній традиції й називається Первозваним. За церковними легендами, святий Андрій Первозванний під час своєї останньої місійної подорожі проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному із пагорбів встановив хрест. Літописець Нестор оповідає: ”Бачите гори ці, – сказав апостол своїм учням, – на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено. Віддавна окремі вчені виступали проти правдивості цього літописного оповідання, яке схоже на пізнішу вставку до літопису. Але літописне оповідання про апостола Андрія, можливо, і має реальну історичну основу. Важливі свідчення на його користь зібрані Грецькою Церквою, яка вела суперництво за авторитет з Римською. На противагу відомостям про заснування Західної Церкви апостолом Петром греки пильно досліджували біографію свого основоположника – апостола Андрія. Ці дослідження свідчать, що апостол Андрій також проповідував Євангеліє в далекій варварській Скіфії. Найперше про це згадує батько церковної історії, єпископ Євсевій Памфил (помер у 340 році). Цікавим є також оповідання ченця Епіфанія, який повідомляє, що апостол Андрій під час своєї третьої подорожі обійшов східне та північне узбережжя Чорного моря. Епіфаній твердить, що він сам побував у тих краях і скрізь вислуховував місцеві оповідання про апостола Андрія, на власні очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував цей апостол.
До того, як церква почала відзначати Андрія, наші предки здавна цього дня відзначали своє народне свято, пов’язане з дохристиянською обрядовістю і магічними ритуалами, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Деякі дослідники пов’язують свято Андрія з Ядреєм. У «Слові про ідолів» (ХІІ ст.) говориться про те, що дехто ще молиться «и Ядрею, и Обилухе, и скотну богу, и попутнику, и лесну богу, и спориням, и спеху». Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. Згодом вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали свою магічну функцію і перетворилися на своєрідну забаву і привід, щоб зібратися неодруженій молоді.
Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель». Пізно ввечорі, коли темно, дівчина набирала в пелену насіння коноплі (інколи льону, маку, тощо). Виходила за хату, сіяла на снігу і приспівувала:
Андрію, Андрію!
Конопельку сію;
Спідницею волочу,—
Заміж вийти хочу.
Потім набирала жменю снігу там, де сіяла коноплі, вносила до хати і, коли сніг розтавав, лічила насіння: якщо кожна зернина мала пару – добрий знак.
У засіванні конопель до початку XX ст. зберігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими. За народним віруванням, голе тіло — важливий засіб чарівництва (згадаймо народне трактування демонологічних образів мавок і відьом).
У цей вечір дівчата намагалися побачити свого обранця в дзеркалі, узнати професію майбутнього чоловіка. Щоб це вгадати, дівчина посипала на долівку трохи пшениці, наливала в мисочку води і ставила люстерко. Коли все готове, впускала півня: якщо півень нап’ється води, чоловік буде п’яницею, клюне пшениці – буде господарем, а як гляне у люстерко – буде паничем або ледарем.
Бігали дівчата також до річки, набирали намулу з дна і приносили до хати. В хаті цей намул уважно розглядали: якщо там є шматочок заліза або цвях – чоловік буде ковалем, тріска – теслею, скло – склярем, шкіра – шевцем, пісок – мулярем, а якщо, крім землі, немає нічого, – хліборобом.
Особливе місце на Андрія займає обрядова гра «Калита» («Калета») , в якій брали участь дівчата і хлопці. Дівчата збиралися разом і пекли Калиту – великий круглий корж із білого борошна. Кожна дівчина повинна була взяти участь у приготуванні Калити. Тісто місили всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і до наймолодшої дівчинки. Посередині коржа робили дірку. В деяких етнографічних джерелах збереглися дані, що Калита, як правило, становила 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини. Солодке з медом тісто пекли в печі і запікали так, щоб важко було відкусити. Зверху Калету намащували медом. Для виготовлення Калети брали «непочату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах, зокрема на любиcтку. На вечорницях, коли збиралася молодь разом, Калету за допомогою стрічки підвішували до стволока посередині хати, а потім стрибали, щоб вкусити. Після Калети брали горнятко з медом, на дно якого клали перстень. Хлопець мав дістати той перстень губами, але так, щоб не вмочити власного носа. Вважалося, якщо хлопець дістане і носа не вмочить – ожениться і буде щасливим.
На Андрія дозволялись молодіжні бешкети, а парубкам прощалися усі їхні витівки. У тих батьків, які забороняли гуляти з ними своїм донькам, хлопці вночі могли зняти ворота чи розібрати паркан, забрати воза, плуга, борону тощо і позакидували їх на дах хати чи хліва або занести в інший бік села. Такі забави не випадкові, етнографи вважають їх “ритуальними бешкетуваннями”, що колись символізували усунення перешкод на шляху до бажаного шлюбу. Отже вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з’являлись стежки до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.
7 грудня – Катерини, таємниче жіноче свято
7 грудня православна церква вшановує пам’ять святої великомучениці Катерини з Олександрії. Її ім’я перекладається з грецької як «чиста душею».
У народі цей день вважався справжнім жіночим святом. Дослідники дохристиянських вірувань вважають, що колись це було свято «Дівочої долі», але згодом церква пов’язала його з великомученицею Катериною, мощі якої поховані 307 року і віднайдені у VІІІ сторіччі.
Свята Катерина
7 грудня (24 листопада ст. ст.) – день святої Великомучениці Катерини. По-ходила Катерина з багатого роду і жила з батьками в Олександрії в часи правління імператора Максиміліана. Дівчина була високоосвіченою, вив-чала медицину, знала декілька іноземних мов. Окрім того, у тогочасних джерелах описано і надзвичайну вроду Катерини. Отож, коли вона досягла повноліття, батьки почали шукати їй нареченого. Але Катерина їм проти-вилася, називаючи все нові і нові причини, щоб не виходити заміж. Врешті вона висунула умову, що вийде заміж тільки тоді, коли її обранець буде рівним їй у благородстві, багатстві, красі та мудрості. Довго шукали батьки нареченого для неї і нарешті звернулися до пустельника. Старець чув про розум Катерини і сам вирішив її послухати та схилити до християнської ві-ри. Під час зустрічі з дівчиною він розповів про Сина Божого Ісуса Христа і його подвиг в ім’я роду людського. Розповідь запала глибоко у серце враз-ливій дівчині. Невдовзі Катерині було видіння, в якому вона побачила Христа. У 304 році дівчина приймає хрещення і активно проповідує христи-янську віру, дає обітницю безшлюбності і стає Христовою нареченою.
За наказом імператора Максиміліана її заарештували. Довго вмовляли відректися від Христа, порушити обітницю і вийти заміж.
Але Катерина відмовилася. Тоді її стали катувати: били по плечах і грудях воловими батогами, рвали їй тіло гострими колесами. Але Великомучени-ця не зреклася своєї віри, а тільки укріпилася у ній.
Та ось ангел Господній зійшов з неба і зробив так, що Великомучениця лишилась цілою і неушкодженою, а колеса розлетілись на друзки. Тоді Катерині відрубали голову мечем. Померла вона близько 373 року. Через декілька років єгипетські християни знайшли останки мучениці й поховали їх у монастирі на Сінайській горі.
Великі страждання св. Катерини навернули багатьох язичників до віри Христової. Серед них — царицю Августіну, дружину Максиміліана, Порфирія Стратилата і 200 воїнів, які спостерігали за її страшними муками.
Місце страти Великомучениці Катерини і сьогодні показують в Олександрії туристам. Віруючі жителі Олександрії встановили мармурову колону, наякій висікли голову св. Великомучениці. Ця колона й зараз стоїть у храмі св. Сави.
Ворожіння на Катерини
Пiд Катерину дівчата ворожать про свою долю, вагiтнi жiнки молилися про легкi пологи. Навіть парубки постилися, щоб Доля послала їм гарних, добрих і працьовитих дружин.
Найпопулярнішими були гадання з тваринами. Наприклад, з півнем, якому ставили миски з зерном, водою та дзеркалом і дивилися, куди він піде. Якщо птаха підходив до води – суджений мав бути пияком, до зерна — працьовитим хліборобом, а до дзеркала — паничем, проте самозакоханим ледарем.
Ще готували пиріжки на воді, взятій з криниці до сходу сонця, натирали їх салом і розкладали на лаві, потім пускали у хату собаку. Чий пиріжок він з’їдав — та дівчина протягом року мала вийти заміж, якщо ж ні – залишалася дівчиною. Якщо пес скидав пиріжок на підлогу – це означало нещастя.
Також вранці, до схід сонця, дівчата йшли в садок і зрізали гілочку вишні, потім ставили її у хаті в пляшку з водою і чекали свята Маланки. Якщо до Маланки вишня розів’ється і зацвіте — добрий знак, то й доля дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту — кепська ознака.
Також увечері дівчата сходилися до однієї хати і варили спільну вечерю — борщ і кашу. Приходили хлопці – починалися розваги. Після опівночі, перед тим, як заспівають перші півні, дівчата брали миску з вечерею, обгортали її новим рушником і йшли “закликати долю”. Кожна з дівчат вилазила по черзі на ворота, тримаючи в руках вечерю, і тричі гукала: “Доле, доле, йди до мене вечеряти!” Якщо в цей час співав півень,отже вважалося, що “доля обізвалась”, якщо ж ні – то “Доля оглухла і голосу не чула”.
У деяких регіонах, зокрема, на півночі та заході України, дівчата і сьогодні, після закликів долі з кашею, ідуть попід хатами і слухають розмови. Якщо у хаті чується сміх і слова: «Хай іде» — це означає, що протягом року дівчина піде заміж і подружнє життя буде щасливим, а якщо сварка, то таке ж нещасливе буде і заміжжя, якщо ж взагалі тихо – доведеться ще дівувати.
За допомогою ворожіння можна було дізнатися, чиє весілля буде першим. Для цього дівчата знімали взуття з однієї ноги і ставили його в ряд від порогу до порогу: чий чобіт першим досягав протилежного порогу — та дівчина перша мала вийти заміж.
Ще поширене сьогодні ворожіння на тарілках. Для нього треба перстень, стрічку, копійки та ляльку. Одна з дівчат повинна відвернутися, а інші ховають під перекинуті тарілки ці предмети. Потім дівчина вибирає якусь тарілку. Перстень означає заміжжя протягом року, стрічка – дівоцтво, копійки – нещастя, лялька – позашлюбну дитину.
Що ж до погоди, то в Україні від свята Катерини колись починалися лютi морози. І у народi казали: ”Як Катерина по воді, то Різдво по льоді”; “Якщо на Катерину холодно — то буде голодно”.
Свято Катерини вважалося найбільшим і найзнаменнішим серед численних жіночих свят українців.
4 грудня – Введення в храм Пресвятої Богородиці
Свята в честь Пресвятої Богородиці в нашому церковному календарі займають перше місце після свят Господніх. Головне завдання Богородичних свят – це показати нам велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, Її роль у відкупленні людського роду та заохотити нас до її вшанування і наслідування. Найбільші Богородичні Свята, такі як Різдво й Успіння, говорять нам про перші та останні хвилини Її життя на землі. Одиноке свято, яке нам висвітлює дитинство Пресвятої Богоматері – це свято Введення в храм, яке святкуємо 4 грудня. В багатьох Богослужіннях воно має назву: «Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії». Свято Введення хоче нам відкрити деякі таємниці з дитячих років Пречистої Діви Марії, Її виховання у святині та Її приготування до найвищої гідності: бути Матір’ю Божого Сина.
Це свято, як і свято Різдва й Успіння Божої Матері, засновано на традиціях Церкви й на апокрифічних книгах, передусім Протоєвангелії Якова і Євангелії Матея (Матвія) “Про Різдво Пречистої Діви Марії”. З цих джерел довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії св. Яким і Анна будучи бездітними, дали обіцянку, якщо в них народиться дитина, то віддадуть Її на службу Богу у Єрусалимський храм. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Коли їй виповнилося три роки, батьки привели Її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька св. Івана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала тривалий час аж до заручин з св. Йосифом.
Свято Введення належить до 12-ти великих свят. Воно має один день перед- і чотири дні післяпразденства. Про нього маємо згадки від V-го ст., але треба було аж кількасот років, поки воно стало загально поширеним по цілому Сході. З проповідей на цей день Константинопольських патріархів, Германа (715-730) і Тарасія (784-806), виходить, що свято Введення було встановлено у VIII ст.. Синайською Євангелією з VIII ст., котру подарував до синайського монастиря цісар Теодосій ІІІ (715-717), між дванадесятми згадує і свято Введення. Це свято мають і грецькі Богослужбові книги з ІХ-го століття. із ІХ ст. його починає святкувати вся Східна церква. Синайський Канонар (збірник церковних законів) з IX-X ст. подає свято Введення під такою назвою: «Свято Пресвятої Богородиці, коли була приведена в храм Божий, маючи три роки». Типікон Великої Константинопольської Церкви (IX-X ст.), хоча не подає ані апостола, ані євангелії на це свято, але день 4 грудня поданий як: «Собор Святої Богородиці, коли була передана своїми батьками і приведена у храм Господній від трьох літ». Евергетицький Типікон з XI ст. має службу Введення з-перед і післяпразденством. Службу на це свято склали Григорій Нікомедійський (IX ст.), Василій Паґаріот і Сергій Святогорець.
На Захід свято Введення прийшло досить пізно – аж наприкінці XIV ст., а в половині XV ст. поширилось по цілій Європі. Західна церква святкує свято Введення 21 листопада.
Духовне значення свята
Про що нам говорить свято Введення? Яку духовну науку воно нам дає? Свято Введення говорить нам найперше про радісну жертву св. Якима й Анни. Вони, свою в Бога вимолену донечку, самі приводять до храму на службу Богу. На каноні утрені свята у 8-ій пісні читаємо: “Анна колись приводячи Пречистий Храм (це є Марію) у дім Божий, голосно промовила і з вірою сказала до священика: «Прийми сьогодні, дитину Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: благословіть усі діла Господа».
Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на Службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як св. Яким і Анна, так і Марія є для нас прегарним образом радісної жертви і служби Богові.
Народні прикмети на свято Введення
На сході України подекуди зберігається звичай святити воду в ніч перед Введенням. Вважається, що цього дня Бог відпускає чисті, праведні душі подивитися на своє тіло. Існує ще й така дівоча традиція: щоранку треба вмиватися снігом і після цього витирати обличчя тканиною червоного кольору — тоді буде гарний колір обличчя.
Свято Введення за старих часів було пов’язане з початком нового року наших предків, а з плином часу відбулося свого роду злиття з християнським циклом свят. Дуже важливо, хто цього дня першим увійде до хати, оскільки, відповідно до народних вірувань, «перший полазник» приносить у дім свою енергетику — на щастя або на нещастя. Отже, якщо «перший полазник» — молодий, здоровий, та ще й грошовитий чоловік — найкраща ознака, це віщує здоров’я та добробут усій родині. Відповідно, якщо «перший полазник» — хворий дідусь, то значить, цю родину чекають хвороби й нестатки протягом наступного року. Найгіршою вважається ситуація, коли «першим полазником» стає літня жінка, та ще й недоброї вдачі. Саме тому старі люди цього дня старалися сидіти вдома, до чужої домівки не заходити — негараздів не віщувати.
Якщо цього дня хтось сторонній захоче позичати щось — недобрий знак.
Вважається, що до Введення можна лопатою копати землю, а після Введення й до самого Благовіщення — у жодному разі не можна: земля має відпочити й на наступне літо сили набратися. Також не можна після Введення терти коноплі, оскільки таким чином можна накликати на себе зневагу від людей, а на поля бурю. До бурі на полях, за народними уявленнями, може призвести й прання білизни праником від Введення до дев’ятого четверга від Різдва Христова. Категорично забороняється цього дня прати білизну, шити, копати землю, бо Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити, “увидіти”, своє тіло. Звідси ще одна назва свята – Видіння.
На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреще.
Як Введення мостить мости, а Микола гвіздки забиває, то зима лютою буде.
21 листопада – ДЕНЬ СВЯТОГО МИХАЙЛА
21 листопада православна церква вшановує архістратига Михаїла. Християни вважають його одним із семи архінгелів (старших ангелів), архістратигом небесного воїнства, покровителем людського роду.
Згідно з прийнятою у християнстві небесною ієрархією,
Михайло – верховний воєначальник у війні з ворогами Бога.
За стародавніми переказами, колись сатана був найяснішим із небесних духів, за що він і був названий Люцифером. Але з часом у нього з’явилися самолюбство, гордовитість і злоба, і він спокусив цим багатьох інших духів. Архангел Михайло зібрав військо благочестивих ангелів і виступив на війну проти сатани та його ангелів. Підступний сатана не втримався і був скинутий разом зі своїм військом на землю. А Архангел Михаїл з тих пір не перестає і далі боротись за славу Творця, за справу порятунку роду людського, за церкву і чад її.
Архістратига Михайла здавна називають ангелом-охоронцем усіх християн, а українці вважають його покровителем столиці нашої держави – Києва. Недарма на сучасному гербі Києва, як і стародавньому, зображений образ архістратига з мечем.
Архистратига Михаїла мисливці в Україні вважають своїм покровителем.
У нас на Рівненщині зображення архангела Михаїла прикрашає герб селища Клевань Рівненського району.
У народній уяві архангел Михаїл змальовується мужнім лицарем, який перемагає всі темні сили на землі. Саме тому, коли гримить грім, наші предки говорили: це архістратиг Михайло веде війну з чортами. А ще кажуть: де б не заховався нечестивий – стріла архангела знайде його скрізь.
Із Михайловим днем пов’язана ціла низка народних прикмет.
- З Михайла зима не стоїть, а танцює, віхолами та морозами лютує.
- До Михайла зима спала, по Михайлу ріки у льоди скувала.
- Якщо випав сніг, то кажуть: «Приїхав Михайло на білім коні»
- Коли на Михайлів день є іній, великі сніги упадуть, а якщо вранці туман, відлиги на землю прийдуть.
- Як на Михайла вітер з полудня, то буде тепло і до півгрудня.
- Якщо Михайло дощем не услужить, добру і суху весну ворожить.
- Якщо ніч ясна на Михайла, то буде довго тривати сувора і сніжна зима.
21 листопада приймають вітання всі Михайли, народжені цієї пори. Михайло – українське ім’я єврейського походження, воно широко розповсюджеу християнських народів і євреїв. Походить від єврейських слів “мі-ка-ель”— «Той, хто подібний до Бога», буквально — «Хто як Бог».
ЛЕГЕНДА
Існує дуже поширений переказ про чорта, який намагався сховатися від архистратига Михаїла. Щоб урятувати, чорт почав називати предмети, за якими Михайло не дістав би його.
Серед можливих варіантів він називав навіть людину, але архистратиг Михайло сказав, що в цьому разі людину він уб’є та дасть їй царство небесне, а чортові все одно — непереливки! Так чорт перелічив геть усі предмети, під якими міг би сховатися, аби Бог його не дістав, а про кущ ліщини забув. Тож мисливці радять під час бурі в лісі ховатися під ліщиною, оскільки там грім не вб’є.
За старою легендою, одного разу звичайний мисливець випадково вбив у лісі чорта. До нього з’явився святий Михайло та запропонував виконати будь-яке бажання мисливця. Той забажав обмінятися зі святим Михайлом рушницями. Трохи повагавшись, Михайло погодився на такий обмін. Одну умову поставив святий: якщо мисливець передумає та схоче обмінятися рушницями назад, то мусить прийти на те саме місце.
І почало цьому мисливцеві так щастити на полюванні, що годі й казати! Тільки кожного разу, як він із цієї рушниці стріляв, такий грім над землею лунав, що люди лякалися. От і власник рушниці нарешті вирішив позбутися магічного подарунка, щоб лихо не накликати на свою голову. Пішов на зазначене місце та й обмінявся рушницями із святим Михайлом назад. Але й колишня його старенька рушниця тепер теж набула чарівних властивостей! І мисливська удача не покидала вже його довіку.