Тривога — емоційний стан, який виникає в ситуаціях невизначе­ності й небезпеки і виявляється в очікуванні несприятливого розвит­ку подій.
Вроджена або сформована схильність дитини легко впадати у стан тривоги свідчить про тривожність як рису характеру.
Тривожність у дітей виявляється в емоційній вразливості, боязні спілкуватися з незначущими людьми, плаксивості, нитті.
Ознаки тривожності:
— підвищена збудливість, напруженість, скутість;
— страх перед усім новим, незнайомим, незвичайним;
— невпевненість у собі, занижена самооцінка;
очікування неприємностей, невдач, осуду старших;
— старанність, розвинуте почуття відповідальності;
— безініціативність, пасивність, боязкість;
— схильність пам’ятати більше погане, ніж хороше. Причини тривожності:
— конституціональна особливість нервової системи (меланхолій­ний темперамент);
— компонент невротичного стану, що виявляється як страх окре­мих людей, ситуацій, які спровокували психоемоційну травму дити­ни, наприклад, страх перед людиною у білому одязі (нагадує білий халат лікаря), страх залишитися на самоті як вияв емоційного диском форту, коли дитину покидала мама чи хтось із близьких людей;
— наслідок інфекційної інтоксикації, виникає на фоні загального нервово-психічного виснаження;
— результат залякування дорослими з метою домогтися послуху («Не слухатимешся, забере Бабай, Змій Горинич, міліціонер…»);
— побічний продукт багатої емоційної уяви дитини;
— природний страх перед новим, незвичайним, вияв інстинкту самозбереження (страху грози, темряви);
— результат гіпер соціалізованого виховання з надмірною кількістю заборон, правил, оцінок, вимог, поєднується з комплексом провини за свою неспроможність відповідати жорстким соціальним стандартам;
один із симптомів аутизму.
Психокорекція тривожності
Дітей з високою тривожністю потрібно постійно підбадьорювати, заохочувати, висловлювати впевненість в їхньому успіху, можливостях. Щоб подолати скутість, треба допомагати дитині розслаблятися, зніма­ти напруження за допомогою рухливих ігор, музики, спортивних вправ. Допоможе інсценізація етюдів на виявлення сміливості, рішучості, що вимагає від дитини психоемоційного ототожнення себе з персонажем. Ігри, які виражають тривожність, неспокій учасників, допомагають емо­ційно відкинути пригніченість і страх, оцінити їх як характеристики ігрових персонажів, а не дитини, і на основі психологічного розототожнення з носієм гнітючих переживань позбутися своїх страхів.

Імпульсивність — це особливість поведінки людини, яка полягає у схильності діяти за першим спонуканням. Імпульсивна людина по­водиться нестримано, піддається ситуативним емоційним пориван­ням, не враховує інтересів інших людей.

Нормально, що всі дошкільники імпульсивні, адже через свій егоцентризм вони дбають насамперед про задоволення своїх потреб. Однак ступінь імпульсивності в різних дітей неоднаковий. Значна емоційна розгальмованість зумовлює труднощі у вихованні дошкільників.
Ознаки імпульсивності:
невміння чекати, нетерплячість;
здатність легко ображатися;
дратівливість, емоційна нестриманість;
легке відвертання уваги;
безтурботність, легковажність, безвідповідальність;
нелюбов до тривалої монотонної роботи;
жадоба нових вражень, змін.
Причини імпульсивності:
вікова особливість психіки дітей, пов’язана із слабкістю емо­ційно-вольової саморегуляції поведінки, не сформованістю підпоряд­кування мотивів;
потурання дорослими емоційній нестриманості дитини, нама­гання вдовольнити її найменші забаганки;
слабка емоційно-образна пам’ять, нездатність затримати спонукання, утримати мету діяльності;
гіпер активність унаслідок переважання збудження над галь­муванням;
надмірно багате різноманітними подразниками середовище;
фізичне нездужання дитини.
Психокорекція імпульсивності
Загальні рекомендації. Спілкуючись з імпульсивною дитиною, особливо відзначайте кожну успішну спробу стриматися, не піддати­ся спокусі, ситуативному бажанню. Хваліть за виявлене (хай мінімально) терпіння, висловлюйте надію, що дитина може, якщо за­хоче, впоратися із собою, не поспішатиме, а розмірковуватиме І пра­вильно вирішуватиме, як їй діяти. У сюжетно-рольових іграх і драма­тизаціях корисно, щоб малюк виконував роль, яка вимагає відпові­дальності, організації ефективної діяльності групи, узгодження інте­ресів різних людей.

Агресивність характеризується поведінкою, спрямованою на за­подіяння фізичної чи психологічної шкоди іншій людині, і супрово­джується емоційними станами гніву, ворожості, ненависті тощо.
Ознаки агресивності:
упертість, прагнення заперечувати, відмовлятися;
забіякуватість, дратівливість;
напади гніву, вибухи злості, обурення;
намагання образити, принизити;
владність, наполягання на своєму;
егоцентризм, невміння зрозуміти інтереси іншого;
— самовпевненість, завищена самооцінка.
Причини агресивності:
реакція на приниження гідності дитини, підсміювання, знущання з неї;
наслідок обмеження самостійності дитини, надмірної опіки, відкидання дорослими ініціатив малюка;
яскраво виражена екстравертованість;
вияв едіпового комплексу (переважне спрямування агресивності на дорослого однієї з дитиною статі);
вияв суперництва між дітьми у сім’ї з метою отримати перевагу над братами чи сестрами;
відреагування комплексу неповноцінності, намагання довести іншим свою вищість;
результат фрустрації — гнітючого переживання невдачі через невдоволення потреб.
Психокорекція агресивності
Загальні рекомендації. Дітям зі слабко вираженою агресивністю притаманні пасивність, конформізм, невміння захистити себе, впли­нути на інших. Таких малюків треба заохочувати до активності, самостійності, ініціативних дій, хвалити за наполегливість, уміння відстояти себе та інших, зміцнювати їх віру у свої сили.
У спілкуванні з агресивними дітьми треба виявляти чималу стриманість, терпіння, пам’ятаючи, що малі забіяки, тероризуючи інших; самі страждають від власної впертості, гнівливості, роздратованості. Почуття прикрості, порушення душевної рівноваги, невдоволення не минають в агресивних дітей, навіть якщо їм вдасться когось скривди­ти. Цим дітям потрібно дати зрозуміти, що дорослий (вихователь, батьки, психолог) — їхній спільник у розв’язанні внутрішніх про­блем. Агресивні діти повинні переконатися, що їх люблять, а окремі вчинки цих дітей псують враження про них, до того ж не приносять полегшення малюкам. Тактовно і послідовно навчайте дитину само­контролю, внутрішньої зібраності й стриманості.
Спрямувати активність агресивної дитини в конструктивне русло допоможе вивчення її зацікавлень і схильностей. Поступове усклад­нення завдань, що вимагають рішучості, сміливості, енергійності ре­акції, допоможе відволікти дитину від «з’ясування стосунків» на організацію спільної діяльності, успіх якої залежить від уміння співпрацювати з іншими.
Слід налагодити систематичне спілкування з сім’єю агресивної дитини з метою вивчення властивого їй стилю емоційно-ціннісних взаємин і координації зусиль вихователів та батьків щодо єдиної ви­ховної тактики.

Замкнутість — порушення особистісного розвитку, яке виявляється у відстороненні від товариства інших людей внаслідок ослаблення емоційного зв’язку з ними.
Ознаки замкнутості:
уникання товариства інших людей;
сором’язливість;
емоційна холодність;
переважання пригніченого настрою;
підозріливість;
незадоволений вигляд;
—недовіра до людей.
Причини замкнутості:
тривалий стрес, наприклад, розлучення батьків;
емоційна депривація в результаті тривалого перебування в лікарні без батьків чи інших близьких людей, небажаність дитини, холодне чи байдуже ставлення до неї тощо;
індивідуальні патологічні особливості емоційної сфери (над­мірна збудливість, інертність психічних процесів тощо);
замкнутість як вияв психічного розладу — аутизму;
несформованість психологічних механізмів соціальної пер­цепції – ідентифікації, емпатії, рефлексії;
невдачі у значущій діяльності впродовж тривалого часу;
несформованість комунікативних умінь, соціальна некомпетентність — невміння поводитись у колективі.
Психокорекція замкнутості
Загальні рекомендації. У вихованні замкнутої дитини особли­вий акцент слід робити на її позитивних якостях, зміцнюючи віру дитини у свої сили і бажання відкритися іншим. Наголошення на чеснотах дитини заохочує оточення до її позитивного сприйняття. У спілкуванні із замкнутою дитиною треба виявляти терпіння, не тиснути на неї, намагаючись форсувати успіхи. Таку дитину слід спеціально навчати прийомів налагодження контакту й комуніка­тивних умінь.

Невпевненість — переживання людиною своєї неспроможності досягти життєвої мети, впоратися з певними завданнями внаслідок неадекватно заниженої самооцінки.
Ознаки невпевненості:
знижений життєвий тонус, песимізм, тривожність;
почуття провини, самозвинувачення, каяття;
покірність, смирення;
намагання догодити;
відчуженість, заляканість;
сором’язливість;
опущені плечі й тенденція до частого дихання.
Ступені розвитку невпевненості:
неадекватно завищені очікування батьків або педагогів щодо успіхів дитини в значущій для дорослих діяльності;
надмірна вимогливість до себе: дитина боїться не виправдати сподівань дорослих;
звичка вибачатися за все, що робиш;
відчуття себе маленьким і нікчемним;
передбачення своєї невдачі;
часта самокритика, самобичування;
уникання успіху з метою запобігання ще більшого фіаско.
Психокорекція невпевненості у дітей
Загальні рекомендації. Виховання впевненості у собі полягає розвитку в дитини адекватних її можливостям домагань і самооцінок. Викликати в дитини почуття симпатії до самої себе, гордості й самоповаги на основі точнішого знання своїх переваг і вад. Виховувати сміливість ризикувати, бути самою собою без побоювання впасти, бажання прагнути успіху та самоствердження в усіх своїх починаннях.