Арттерапія – це така форма психотерапії, яка доступна всім: і дітям, і зовсім дорослим. У її основі лежить творча діяльність, в першу чергу, малювання. Творчий процес є головним терапевтичним механізмом, що дозволяє в особливій символічній формі перебудувати конфліктну травмуючу ситуацію, знайти нову форму її вирішення. Через малюнок, гру, казку, арттерапія дає вихід внутрішнім конфліктам і сильним емоціям, допомагає зрозуміти власні відчуття і переживання, сприяє підвищенню самооцінки і, звичайно ж, допомагає в розвитку творчих здібностей. Крім того, активна творча діяльність сприяє розслабленню і зняттю напруги. Психолог не ставить за мету навчити дитину малювати, основне завдання арттерапії полягає в розвитку самовираження і самопізнання людини через творчість і в підвищенні його адаптаційних здібностей. Заняття проходять в межах психоаналітичного напряму, використовуються прийоми ігрової і пісочної терапії. Дитині пропонується вільний вибір творчого матеріалу (фарби, крейда, кольорові олівці, пластилін, глина, клей) і виду діяльності. Тривалість сесії 50 хвилин.
Не дивлячись на простоту і доступність методу це глибока і серйозна форма психотерапії, що має свої показання, до яких відносяться:
-неврози
-підвищена тривожність,
-страхи
-низька самооцінка
-труднощі взаємин з тими, що оточують
-депресії
-стресові ситуації .
Метод sandplay (дослівно — пісочна гра). Він є представником незвичайної техніки аналітичного процесу, під час якої дитина (а інколи і дорослий) будує власний світ в мініатюрі з піску і невеликих фігурок. Це метод, що має за собою цікаве минуле, сталі основи теорії і техніки в сьогоденні і, сподіваємося, перспективне майбутнє.  Дитина виражає на піску те, що спонтанно виникає протягом заняття. В процесі роботи, дитина може змішувати пісок з водою, якщо їй необхідно сформувати горби, гори, або створити різні вологі ландшафти, наприклад, болото. Крім того, в роботі використовується безліч мініатюрних фігур: людей, тварин, дерев, будівель, автомобілів, мостів, релігійних символів, і ще багато іншого. Така безліч фігур і матеріалів необхідна для того, щоб дати дитині стимул-реакцію створювати власний світ. Пісок – незвичайно приємний матеріал: коли ми занурюємо руки в сухий пісок, з’являється щось схоже на брижі на воді. Ми можемо також переносити пісок, створювати тонкі форми, вітер і пісок в сукупності викликають образи пустелі. Змішаний з водою, пісок стає темнішим і набуває якостей землі. Пісок стає стійким і йому можна надати форму. Так ми можемо створювати ландшафти або тривимірні структури всіх видів. Можна сказати, що дитині на годину надається невідомий всесвіт, усередині якого вона може створювати свій індивідуальний світ. Дитина не може розповісти нам про свої складнощі як дорослий, але вона може зробити це за допомогою пісочних картин.  Цей метод можна використовувати в роботі з дітьми від трьох років (а також, як один з етапів в роботі з підлітками і дорослими), з наступним спектром проблем:
– різні форми порушень поведінки
– складнощі у взаєминах з дорослими (батьками, вихователями, вчителями) і однолітками
– психосоматичні захворювання
– підвищена тривожність, страхи
– складнощі, пов’язані із змінами у родинні(розлучення, поява молодшої дитини, і так далі) і в соціальній ситуаціях (дитячий садок, школа)
– неврози
Казкотерапія
Однією з провідних потреб, як у дорослих, так і у дітей – є відчуття безпеки. І, якщо ми, дорослі, вже маємо якесь уявлення про світ, в якому ми живемо, то для наших дітей все навколишнє сприймається чимось великим і незрозумілим. І в той же час так хочеться дізнатися про те, що собою являє цей світ? Що тут роблять? А що можу робити я? А що краще не робити?
І в дбайливих батьків виникає питання: як пояснити це все малюкові, як познайомити зі світом, в якому він живе? Та ще так, щоб це було зрозуміло дитині. Адже ми, дорослі, пізнаємо навколишній світ розумом, а дітки пізнають світ емоційно. Тому так важливо збагачувати і зміцнювати внутрішній світ красивими добрими образами.
І в цьому цікавому пізнанні нашими кращими помічниками будуть казки. Адже переказ казкових історій – це найдавніший прийом передачі досвіду і знань молодому поколінню.
Порівняно недавно в психології виділився метод під назвою Казкотерапія – або – лікування казкою.
Мова казок яскрава, барвиста і тому дуже близька дітям. І якщо ми хочемо щось пояснити дитині – потрібно розмовляти на його мові – мові образів і фантазій.
Через казку, минаючи батьківські нотації і настанови, дитина отримує важливу для себе інформацію про закони життя: про добро і зло, про те, як навчитися дружити; як потрібно поводитися; як стати сильним і сміливим; як долати свої страхи і набувати друзів; як знайти вихід з будь-якій життєвій ситуації; до чого може привести який-небудь вчинок та багато іншого.
Казки закладають цінності добра, миру, любові; розвивають творче мислення та кмітливість, уміння самостійно приймати рішення і знаходити сили всередині себе.
Спеціально підібрана казка допоможе вирішити моральну чи емоційну проблему, скорегувати небажану поведінку, позбутися страхів і внутрішніх переживань.
Наприклад, перед тим, як йти з дитиною в лікарню – можна взяти іграшки і за допомогою їх розповісти своєму малюкові історію про маленького ведмедика, який зі своєю мамою-ведмедицею ходив в таке місце, яке називається лікарня. А в лікарні він познайомився з лікарем, який носить білий халат і дивиться, чи не болить у дітей горлечко або голова. А якщо щось болить – то доктор зробить укол, а потім покладе на те місце ватку – і відразу все мине. Після відвідування лікаря мама-ведмедиця хвалить свого маленького ведмедика за те, що він такий сміливий – не злякався уколів. Тобто потрібно розіграти очікувану ситуацію прийому у лікаря – це знизить тривожність вашого малюка і допоможе вам спокійніше пройти різні процедури.
І, як підсумок: за допомогою казки дитина накопичує певний «багаж знань», який буде йому необхідний у будь-якій життєвій ситуації.
Тому, дорогі батьки, розповідайте дітям гарні казки, програвайте їх разом з дитиною, обговорюйте з ним поведінку героїв і їхні почуття. Давайте можливість малюкові самому роздумувати і приходити до певного висновку.
А якщо ваша дитинка ще маленька – розповідайте казки, головне – робіть це емоційно і з задоволенням!

Тривога — емоційний стан, який виникає в ситуаціях невизначе­ності й небезпеки і виявляється в очікуванні несприятливого розвит­ку подій.
Вроджена або сформована схильність дитини легко впадати у стан тривоги свідчить про тривожність як рису характеру.
Тривожність у дітей виявляється в емоційній вразливості, боязні спілкуватися з незначущими людьми, плаксивості, нитті.
Ознаки тривожності:
— підвищена збудливість, напруженість, скутість;
— страх перед усім новим, незнайомим, незвичайним;
— невпевненість у собі, занижена самооцінка;
очікування неприємностей, невдач, осуду старших;
— старанність, розвинуте почуття відповідальності;
— безініціативність, пасивність, боязкість;
— схильність пам’ятати більше погане, ніж хороше. Причини тривожності:
— конституціональна особливість нервової системи (меланхолій­ний темперамент);
— компонент невротичного стану, що виявляється як страх окре­мих людей, ситуацій, які спровокували психоемоційну травму дити­ни, наприклад, страх перед людиною у білому одязі (нагадує білий халат лікаря), страх залишитися на самоті як вияв емоційного диском форту, коли дитину покидала мама чи хтось із близьких людей;
— наслідок інфекційної інтоксикації, виникає на фоні загального нервово-психічного виснаження;
— результат залякування дорослими з метою домогтися послуху («Не слухатимешся, забере Бабай, Змій Горинич, міліціонер…»);
— побічний продукт багатої емоційної уяви дитини;
— природний страх перед новим, незвичайним, вияв інстинкту самозбереження (страху грози, темряви);
— результат гіпер соціалізованого виховання з надмірною кількістю заборон, правил, оцінок, вимог, поєднується з комплексом провини за свою неспроможність відповідати жорстким соціальним стандартам;
один із симптомів аутизму.
Психокорекція тривожності
Дітей з високою тривожністю потрібно постійно підбадьорювати, заохочувати, висловлювати впевненість в їхньому успіху, можливостях. Щоб подолати скутість, треба допомагати дитині розслаблятися, зніма­ти напруження за допомогою рухливих ігор, музики, спортивних вправ. Допоможе інсценізація етюдів на виявлення сміливості, рішучості, що вимагає від дитини психоемоційного ототожнення себе з персонажем. Ігри, які виражають тривожність, неспокій учасників, допомагають емо­ційно відкинути пригніченість і страх, оцінити їх як характеристики ігрових персонажів, а не дитини, і на основі психологічного розототожнення з носієм гнітючих переживань позбутися своїх страхів.

Імпульсивність — це особливість поведінки людини, яка полягає у схильності діяти за першим спонуканням. Імпульсивна людина по­водиться нестримано, піддається ситуативним емоційним пориван­ням, не враховує інтересів інших людей.

Нормально, що всі дошкільники імпульсивні, адже через свій егоцентризм вони дбають насамперед про задоволення своїх потреб. Однак ступінь імпульсивності в різних дітей неоднаковий. Значна емоційна розгальмованість зумовлює труднощі у вихованні дошкільників.
Ознаки імпульсивності:
невміння чекати, нетерплячість;
здатність легко ображатися;
дратівливість, емоційна нестриманість;
легке відвертання уваги;
безтурботність, легковажність, безвідповідальність;
нелюбов до тривалої монотонної роботи;
жадоба нових вражень, змін.
Причини імпульсивності:
вікова особливість психіки дітей, пов’язана із слабкістю емо­ційно-вольової саморегуляції поведінки, не сформованістю підпоряд­кування мотивів;
потурання дорослими емоційній нестриманості дитини, нама­гання вдовольнити її найменші забаганки;
слабка емоційно-образна пам’ять, нездатність затримати спонукання, утримати мету діяльності;
гіпер активність унаслідок переважання збудження над галь­муванням;
надмірно багате різноманітними подразниками середовище;
фізичне нездужання дитини.
Психокорекція імпульсивності
Загальні рекомендації. Спілкуючись з імпульсивною дитиною, особливо відзначайте кожну успішну спробу стриматися, не піддати­ся спокусі, ситуативному бажанню. Хваліть за виявлене (хай мінімально) терпіння, висловлюйте надію, що дитина може, якщо за­хоче, впоратися із собою, не поспішатиме, а розмірковуватиме І пра­вильно вирішуватиме, як їй діяти. У сюжетно-рольових іграх і драма­тизаціях корисно, щоб малюк виконував роль, яка вимагає відпові­дальності, організації ефективної діяльності групи, узгодження інте­ресів різних людей.

Агресивність характеризується поведінкою, спрямованою на за­подіяння фізичної чи психологічної шкоди іншій людині, і супрово­джується емоційними станами гніву, ворожості, ненависті тощо.
Ознаки агресивності:
упертість, прагнення заперечувати, відмовлятися;
забіякуватість, дратівливість;
напади гніву, вибухи злості, обурення;
намагання образити, принизити;
владність, наполягання на своєму;
егоцентризм, невміння зрозуміти інтереси іншого;
— самовпевненість, завищена самооцінка.
Причини агресивності:
реакція на приниження гідності дитини, підсміювання, знущання з неї;
наслідок обмеження самостійності дитини, надмірної опіки, відкидання дорослими ініціатив малюка;
яскраво виражена екстравертованість;
вияв едіпового комплексу (переважне спрямування агресивності на дорослого однієї з дитиною статі);
вияв суперництва між дітьми у сім’ї з метою отримати перевагу над братами чи сестрами;
відреагування комплексу неповноцінності, намагання довести іншим свою вищість;
результат фрустрації — гнітючого переживання невдачі через невдоволення потреб.
Психокорекція агресивності
Загальні рекомендації. Дітям зі слабко вираженою агресивністю притаманні пасивність, конформізм, невміння захистити себе, впли­нути на інших. Таких малюків треба заохочувати до активності, самостійності, ініціативних дій, хвалити за наполегливість, уміння відстояти себе та інших, зміцнювати їх віру у свої сили.
У спілкуванні з агресивними дітьми треба виявляти чималу стриманість, терпіння, пам’ятаючи, що малі забіяки, тероризуючи інших; самі страждають від власної впертості, гнівливості, роздратованості. Почуття прикрості, порушення душевної рівноваги, невдоволення не минають в агресивних дітей, навіть якщо їм вдасться когось скривди­ти. Цим дітям потрібно дати зрозуміти, що дорослий (вихователь, батьки, психолог) — їхній спільник у розв’язанні внутрішніх про­блем. Агресивні діти повинні переконатися, що їх люблять, а окремі вчинки цих дітей псують враження про них, до того ж не приносять полегшення малюкам. Тактовно і послідовно навчайте дитину само­контролю, внутрішньої зібраності й стриманості.
Спрямувати активність агресивної дитини в конструктивне русло допоможе вивчення її зацікавлень і схильностей. Поступове усклад­нення завдань, що вимагають рішучості, сміливості, енергійності ре­акції, допоможе відволікти дитину від «з’ясування стосунків» на організацію спільної діяльності, успіх якої залежить від уміння співпрацювати з іншими.
Слід налагодити систематичне спілкування з сім’єю агресивної дитини з метою вивчення властивого їй стилю емоційно-ціннісних взаємин і координації зусиль вихователів та батьків щодо єдиної ви­ховної тактики.

Замкнутість — порушення особистісного розвитку, яке виявляється у відстороненні від товариства інших людей внаслідок ослаблення емоційного зв’язку з ними.
Ознаки замкнутості:
уникання товариства інших людей;
сором’язливість;
емоційна холодність;
переважання пригніченого настрою;
підозріливість;
незадоволений вигляд;
—недовіра до людей.
Причини замкнутості:
тривалий стрес, наприклад, розлучення батьків;
емоційна депривація в результаті тривалого перебування в лікарні без батьків чи інших близьких людей, небажаність дитини, холодне чи байдуже ставлення до неї тощо;
індивідуальні патологічні особливості емоційної сфери (над­мірна збудливість, інертність психічних процесів тощо);
замкнутість як вияв психічного розладу — аутизму;
несформованість психологічних механізмів соціальної пер­цепції – ідентифікації, емпатії, рефлексії;
невдачі у значущій діяльності впродовж тривалого часу;
несформованість комунікативних умінь, соціальна некомпетентність — невміння поводитись у колективі.
Психокорекція замкнутості
Загальні рекомендації. У вихованні замкнутої дитини особли­вий акцент слід робити на її позитивних якостях, зміцнюючи віру дитини у свої сили і бажання відкритися іншим. Наголошення на чеснотах дитини заохочує оточення до її позитивного сприйняття. У спілкуванні із замкнутою дитиною треба виявляти терпіння, не тиснути на неї, намагаючись форсувати успіхи. Таку дитину слід спеціально навчати прийомів налагодження контакту й комуніка­тивних умінь.

Невпевненість — переживання людиною своєї неспроможності досягти життєвої мети, впоратися з певними завданнями внаслідок неадекватно заниженої самооцінки.
Ознаки невпевненості:
знижений життєвий тонус, песимізм, тривожність;
почуття провини, самозвинувачення, каяття;
покірність, смирення;
намагання догодити;
відчуженість, заляканість;
сором’язливість;
опущені плечі й тенденція до частого дихання.
Ступені розвитку невпевненості:
неадекватно завищені очікування батьків або педагогів щодо успіхів дитини в значущій для дорослих діяльності;
надмірна вимогливість до себе: дитина боїться не виправдати сподівань дорослих;
звичка вибачатися за все, що робиш;
відчуття себе маленьким і нікчемним;
передбачення своєї невдачі;
часта самокритика, самобичування;
уникання успіху з метою запобігання ще більшого фіаско.
Психокорекція невпевненості у дітей
Загальні рекомендації. Виховання впевненості у собі полягає розвитку в дитини адекватних її можливостям домагань і самооцінок. Викликати в дитини почуття симпатії до самої себе, гордості й самоповаги на основі точнішого знання своїх переваг і вад. Виховувати сміливість ризикувати, бути самою собою без побоювання впасти, бажання прагнути успіху та самоствердження в усіх своїх починаннях.

Мета: Закріпити знання дітей про козаків,їх побут,звичаї,традиції. Викликати бажання брати участь в іграх- естафетах і перемагати в них, уболівати за друзів. Виховувати бажання до зростання здоровими та спритними. Розвивати швидку реакцію на сигнал,спритність,швидкість,сміливість,обережність.
Виховувати любов до рідного краю,свого народу; створення у дітей гарного настрою; викликати позитивні емоції; удосконалювати рухові навички та вміння; розвивати почуття ритму, музичні здібності; формувати в дітей свідоме ставлення до власного здоров’я; відпрацьовувати навички безпечної поведінки в різних життєвих ситуаціях; виховувати патріотичні почуття, колективізм.